Сценарій виховного заходу
«Афганістан - мій біль, моя пекуча пам’ять»
Диктор.
Вам - ветеранам афганської війни.
Вам - солдатам, які чесно виконували свій обов'язок.
Вам - в кого в душах і серцях рани, залишені війною.
Вам присвячується!
(Лунає музика. Виходять ведучий і ведуча).
Ведучий
Тобі так само, як мені. Було нелегко на війні.
Хіба не так? Згадай, мій брате,
Як не хотіли ми вмирати.
Ведуча
У пору юну, весняну
Просили в Бога талану.
Додому повернулись ми,
Несем печаль поміж людьми.
Ведучий
Бо рвуться струни у душі,
Як згадуєм товаришів,
Що не прийшли з Афганістану.
Нам вік носити вже цю рану...
Ведучий Доброго дня, шановні ветерани –афганці, дорогі гості, всі присутні у цій залі. Доброго дня усім, кому не байдужий спомин про минуле цих героїв.
Ведуча З давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок.
Ведуча. Ми тут для того, щоб пам'ятати, поклонитися вам - ветерани-афганці, і тим, хто не повернувся з цієї несправедливої війни.
Ведучий. Кожен солдат, який пройшов ту війну, став частиною Афганістану, яка так і не змогла увібрати всієї пролитої на ній крові.
Ведуча. Афганістан - для тих, хто йшов через нього, скоріше молитва. Молитва, звернена навіть не до Бога... до самого себе...
Ведучий. Боже, дай нам сили змінити те, що в силі змінити, і змиритися з тим, із чим суджено жити до віку.
Ведуча. Війна безжально перекреслила надії, плани, понівечила долі молодих хлопців. Не оминула участь в цих бойових діях і наших односельчан: Ткаченка Василя Васильовича, Ремеза Юрія Івановича. Там серед моторошних смертей, коли життю щохвилини загрожувала небезпека, ви мужніли і загартовувалися.
Он вернулся, родная земля,
Успокой его нежным обьятьем
Убеди, что горел он не зря
В этой яростной схватке за счастье.
Обьясни тем, кому невдомек:
Своего ему счастья хватало.
Он сражался, исполнив свой долг
За чужое – а это немало.
Ведучий. Також учасником бойових дій був ще один житель нашого села Розсоха Олександр Валерійович, при несенні інтернаціонального обов’язку був поранений. В 20__ році помер.
Ведуча. За кожним воїном-афганцем – своя доля, свій життєвий подвиг, свій крок у безсмертя.
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані-
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пелена…
О, боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна.
Ведучий.Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих наших земляків, воїнів-інтернаціоналістів, які не повернулися живими до батьківських осель, а також перед тими, хто вже в післяафганські роки пішли в небуття.
Ведуча.
Пекуча й терпка як сльоза.
Хвилина мовчання –
В ній наша любов воскреса.
Навік в нашім серці
Безсмертних імен цих звучання
Хвилина мовчання…
Ведучий. Прошу вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
Ведуча.
Не відболить це горе, не виплачеться і не від печалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони були б добрими майстрами, вчителями, лікарями, робітниками, справжніми господарями своєї землі. Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…
Ведучий. Наше покоління, на щастя, не бачило війни. І важко нам юним зрозуміти, як вони у свої 18-20 років змогли вижити на такій неймовірно жорстокій війні.
Мы станем старше, проще и грубей,
Все будем знать и многое уметь,
Но, жизнь, прошу: «Дай крылья улететь
С прозрачной стаей белых журавлей!»
Ведуча. В своїй поезії лейтенант-десантник Олександр Стовба сам передбачив свою долю. Тільки не міг передбачити, яким трагічним і неймовірно жорстоким буде для нього «путь к прозрачной стае белых журавлей»
Ведучий. Майже добу точився запеклий бій з озброєними до зубів душманами. Оцінивши ситуацію нерівного бою, в яку потрапив взвод, лейтенант Стовба разом із чотирма солдатами залишився прикривати вихід з оточення бойових товаришів. Коли в Олександра скінчилися боєприпаси, душмани жорстоко познущалися над тяжко пораненим воїном, живому повибивали очі, в зіниці понасипали пороху і підпалили.
11 листопада 1990 року лейтенанту О.І. Стовбі – гордому «А.І. Сту» (так підписував свої вірші поет) присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Ведуча. Дорогою ціною розплачувалися наші хлопці за інтернаціональний обов'язок ціною власного життя.
Ведучий. Що ми знаємо про афганську війну? Про неї, страшну, неоголошену, що розтяглася на довгих десять років, можна розповісти мовою цифр... Моторошних і страшних.
• 620 тисяч військових у складі 40-ї армії обмеженого контингенту Радянських військ;
• 21 тисяча робітників і службовців.
Ведуча. 14 453 особи загинуло;70 відсотків усього особового складу перенесли контузії, поранення, тяжкі захворювання.
Ведучий. І за всіма цими страшними цифрами материнські, удовині і сирітські сльози
вірш "Лист матері"
Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати матері не знає.
Не приніс знов листа від солдата.
Адже знає, так його чекаю.
Ти пиши мені, синку, частіше,
Хай дорослий,- мені ти- дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь – тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину мені 38,
Я бадьора, зовсім не хворію.
Все гаразд у нас дома, та тільки
Я, чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
Ведуча. (на фоні музики). Віримо, що в наших родинах і сім'ях завжди світитиме сонце добра, щастя і любові.
Ведучий 1
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих синів своїх, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати.
|
